Урок Історія України 9-А 9-Б класи 26.04
Доброго ранку шановні учні!
Практичне заняття: Вплив
греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення
Західноукраїнських земель
Мета: ознайомитися з
постаттю митрополита А. Шептицького; визначити зміну ролі греко-католицької
церкви в українському русі на західноукраїнських землях.
Завдання для підготовки до практичного заняття: підготувати
повідомлення про діяльність Андрея Шептицького.
Обладнання: робочий зошит, підручник, телефон/планшет/ноутбук.
Хід заняття
1. Прочитайте наведений нижче матеріал і текст § 35
підручника з історії України та наданий матеріал нижче або використайте матеріали з
інтернету.
2. У робочому зошиті письмово дайте відповіді на наступні
запитання:
1. Чому греко-католицька церква наприкінці XIX ст.
втратила свій вплив на український рух?
2. У яких українських
регіонах була поширена греко-католицька церква на початку XX ст.?
3. Яку нову роль церкви
визначив А. Шептицький в українському русі?
4. Які особисті якості
митрополита сприяли перетворенню церкви на моральний авторитет в українському
русі?
5. Яку роль відіграла
греко-католицька церква в національному відродженні на західноукраїнських
землях?
3. Зробіть висновки відповідно до мети.
4. Надішліть фото-звіт роботи.
Документи
та матеріали для опрацювання під час практичного заняття
На початку XX ст.
греко-католицька церква, як і в попередньому столітті, відігравала важливу роль
у житті українців Галичини й Закарпаття. Багато зробила вона для українського
національного відродження, захисту прав та інтересів українців. Проте
наприкінці XIX ст., коли український рух став набувати переважно світського
характеру, відносини між греко-католицькою церквою та його провідниками
загострилися. Ситуація змінилася, коли Галицьку греко-католицьку митрополію
очолив Андрій Шептицький.
Андрей Шептицький (1865—1944) — просвітитель,
громадсько-політичний діяч, доктор теології, архієпископ, що відіграв важливу
роль в українському національному русі. 17 грудня 1900 р. він був призначений
митрополитом греко-католицької церкви (1900—1944). Діяч доклав чимало зусиль
для того, щоб греко-католицька церква остаточно відмовилася від союзу з
москвофілами, перейшла на народовські позиції і як впливова сила приєдналася до
українського національного руху в Галичині. Упродовж свого життя А. Шептицький
послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили
західноукраїнських земель, які відстоювали її автономний статус у 1900—1920 рр.
Митрополит став засновником Українського національного музею у
Львові (1905 р.). Завдяки його допомозі в музеї було зібрано одну з найбільших
у Європі колекцій ікон. А. Шептицький надавав стипендії молодим українським
митцям для здобуття освіти в кращих навчальних закладах Європи. У 1903 р. він
заснував у Львові Народну лічницю, яка пізніше перетворилася на сучасну
лікарню. Митрополит був ініціатором створення та засновником Земельного банку у
Львові (1910 р.), підтримував діяльність українських культурно-просвітніх товариств
«Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».
Відстоюючи інтереси українців Галичини в Галицькому сеймі та
Палаті панів австрійського парламенту, А. Шептицький порушував питання про
запровадження загального виборчого права, реформування системи виборів до
Галицького крайового сейму, створення українського університету у Львові.
Новий
митрополит поставив участь греко-католицького духовенства в українському русі в
залежність від дотримання ним норм християнської моралі. Замість старої ролі
національного провідника церква мала виступати духовним і моральним авторитетом
українства в краї. Нова роль не відразу знайшла розуміння в лідерів
українського руху. Сама постать А. Шептицького, що походив із полонізованого
роду, викликала в них сумніви. Проте наполегливість, із якою митрополит
реалізовував свою позицію, та його виступи на захист українства врешті-решт
сприяли відновленню єдності українського руху з греко-католицькою церквою, яка
його освячувала. У церковних справах А. Шептицький був прибічником ідеї об’єднання
християнських церков. Із цією метою він двічі відвідував Росію, Білорусію й
таємно подорожував Наддніпрянською Україною.
Із промови митрополита А. Шептицького на 100-річному ювілеї М.
Шашкевича (1911 р.)
Усі маємо це поняття, що народ — це наша сила, що праця для
нього — наше завдання, що його добро — наша будучність... Нам сьогодні легко
зрозуміти, що віддалитися від народу — це значить приректи себе на смерть...
У чому, на ваш погляд, полягає головна сила українського руху в
Галичині?
На початку XX ст. в Закарпатті греко-католицька церква в умовах
мадяризації краю поступово втрачала позиції лідера національного руху русинів.
Роль захисника інтересів русинів намагався відігравати єпископ Мукачівської
єпархії в 1891—1912 рр. Юлій Фірцак (1836—1912). За його підтримки в краї
відновилася діяльність «Товариства Св. Василія Великого». Зусиллями його членів
був виданий «Буквар» для закарпатських русинів і розпочалося видання тижневого
часопису «Наука».
За
наполяганням єпископа, занепокоєного занепадом господарства й бідуванням
селянства в краї, у 1897—1901 рр. угорська влада здійснила в Закарпатті низку
реформ, що дістали назву «рутенська акція». Він також став ініціатором
створення учительської семінарії для дівчат в Ужгороді (1902 р.). Однак загалом
греко-католицька церква в Закарпатті відійшла від участі в національній
боротьбі русинів й дедалі більше перетворювалася на провідника мадяризації.
Реакцією на це стало збільшення серед віруючих прибічників православ’я.
Урок
Всесвітня історія 9-А 9-Б класи 25.04
Практичне заняття: Британське
господарювання в Індії. Народи Африки під владою європейських колонізаторів.
Мета: на
підставі аналізу наведеного тексту визначити, у чому полягали особливості
британського володарювання в Індїї та як відбувалася колонізація Африки; шляхом
дискусії сформувати уявлення про вплив колоніалізму на розвиток Індії та Африки.
Матеріал для опрацювання: стор.211-218 або тут:
1. Індія — перлина Британської корони. Індія з давніх часів привертала увагу купців,
європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці,
французи намагалися закріпитися на півострові Індостан. Найбільшого успіху
досягла англійська Ост-Індська компанія, яка стала верховною владою на
півострові. Ост-Індська компанія встановила систему податкового грабунку,
експлуатації селян, місцевих землевласників, князів.
У XVIII ст. основним товаром індійського експорту
були високоякісні бавовняні тканини, які виготовляли вручну мільйони індійських
ткачів. Однак промислова революція зробила виробництво таких тканин у Європі
дешевшим, ніж в Індії. Стало вигідним привозити ці тканини з Англії. Втративши
ринок збуту, індійські ткачі опинилися на межі голодної смерті. Невдоволення
англійським пануванням наростало. Поширювалися чутки, що всіх індійців хочуть
навернути в християнство.
2.
Повстання сипаїв. Відверто
грабіжницька політика англійців викликала обурення індійців, яке вилилося в
могутнє повстання. Приводом до нього стало отримання індійською (сипайською)
армією нових набоїв для рушниць. Кожний із них був обгорнутий у папір,
просочений свинячим або яловичим жиром. Перед зарядженням солдат мав зірвати
зубами цей папір, тоді як вживання свинини в мусульман заборонено, а в індусів
корова є священною твариною.
Зі свідчення англійського полковника К. Янга про причини повстання сипаїв
Відмова від нових патронів була простим приводом
до повстання, яке вже було замислене раніше та до якого готувалися і індуси, і
мусульмани. Справжньою причиною невдоволення було погане управління та
нерозбірлива політика анексій, яка притаманна генерал-губернатору Джеймсу Ендрю Дальхузі... Немає
сумніву в тому, що усунення короля та анексія території Ауд викликала
невдоволення в тій області, із якої була більшість наших сипаїв і де жили їхні
родини.
На яких причинах повстання сипаїв наголошує
полковник К. Янг?
Повстання розпочалося 10 травня 1857 р. неподалік
міста Делі. Повсталі вбили офіцерів-англійців, захопили владу в місті й
оголосили про відновлення влади Великих Моголів на чолі з Бахадур Шахом II. Щоб приборкати
повстання, уряд Англії діяв швидко та рішуче.
У 1858 р. було ліквідовано Ост-Індську компанію.
Індія перейшла під владу Британської корони. Генерал-губернатор Індії почав
називатися віце-королем. Управління колоніями здійснювала Рада міністрів.
У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею
Індії. Було оголошено про прощення тих повсталих, які не вбивали англійців.
Англія заявила, що поважатиме права місцевих правителів. Сипаям було дозволено
обіймати офіцерські посади.
Ці заходи внесли розлад до лав повсталих. Крім
того, сипаї здійснили низку помилок. Після прибуття підкріплень з Англії
розпочався наступ на район повстання. Делі та Лакхнау були взяті штурмом. Проте
повстання тривало й набуло партизанських форм боротьби. У цій війні уславилася
княжна Лакшмі Баї із Джхансі, яка зі своїм загоном не давала спокою британським
колонізаторам. У 1859 р. були придушені останні осередки повстання.
3. Економічний
розвиток Індії. Після
повстання сипаїв політика Англії в Індії суттєво змінилася. Відбулися зміни в
колоніальній адміністрації. Були відкриті три університети для виховання в
європейському дусі нової індійської еліти. Також англійська влада прийняла
закон «Про постійну оренду», за яким селянин-орендар міг стати власником землі
за умови доведення в суді того, що саме цей наділ він постійно
орендував щонайменше 13 років. Цей закон хоча й не змінював заплутаної та
складної системи аграрних відносин, але заклав основи майнових відносин,
подібних до європейських.
Сипаї — наймані колоніальні війська в Індії. Складали
значну частину британської колоніальної армії. Брали участь у війнах проти
Афганістану та придушенні народних повстань проти колонізаторів. Набиралися з
вищих каст Індії та отримували значну платню. Проте офіцерами в сипайській
армії могли бути лише англійці.
Страта
лідерів повстання сипаїв через «диявольський вітер». 1884. Художник Василь
Верещагін
Індійське суспільство поділялося за релігійними,
кастовими та національно-мовними ознаками, які колонізатори використовували із
власного метою. Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з
мусульманських полків, на 1/3 — із сикхів і на 1/3 — з індусів, які ворогували
між собою. Це давало можливість у разі повстання третини військових залучити до
його придушення дві третини збройних сил.
Наприкінці XIX ст., незважаючи на зусилля
англійців, в Індії зберігалася кастова система.
У другій половині XIX — на початку XX ст.
економічне значення Індії для Англії швидко зростало. Індія стала місцем
вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст. — 30
тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут, бавовна тощо).
Наприкінці XIX ст. почали формуватися
національна промисловість і національний підприємницький капітал. На 1911 р. в
Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному
капіталу.
Незважаючи на певні успіхи, промислове
виробництво було розвинене слабко. Робітники становили лише 1 % населення, а
місцева буржуазія здебільшого була компрадорською, тобто пов’язаною з іноземним
капіталом.
Аграрне виробництво в Індії поступово
переорієнтовувалося на забезпечення сировиною англійської промисловості. За
перше десятиліття XX ст. кількість зайнятих у сільському господарстві
збільшилася із 66 до 72%. Це відбулося через втечу населення з міст, де було
зруйновано традиційний устрій (розорення ремісників), адже нова промисловість
не змогла поглинути всіх, хто втратив засоби до існування.
4.
Національно-визвольна боротьба. Швидке руйнування традиційного життя
Індії по-різному сприймалося в індійському суспільстві. Противники англійських
порядків пропонували повернутися до принципів життя давніх аріїв. Частина
мусульман виступала за відновлення традицій раннього ісламу. Проте більшість
освічених індійців прагнули поєднати західні ідеї свободи, рівності, гуманізму
та раціоналізму з індуїзмом та ісламом.
Становлення індійської національної буржуазії
стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У
70—80-х рр. XIX ст. серед частини індійської інтелігенції поширювалися
патріотичні настрої. Вона почала об’єднуватися в культурно-освітні організації,
їх учасники закликали повернутися до стародавніх вірувань («Назад до вед»),
відкидали кастовий поділ індійського суспільства, проголошували рівність людей
і народів, ставили за мету відродження індійської культури. Одночасно
висувалися вимоги створення європейської системи освіти, проведення соціальних
реформ, прискорення розвитку індійської промисловості. У 1885 р. національно
свідомі діячі об’єдналися в Індійський національний конгрес (ІНК). Його перший
установчий з’їзд став символом єдності Індії; делегати представляли різні
народи Індії, тому спілкувалися англійською мовою.
Англійці прихильно поставилися до ІНК, але
згодом ситуація змінилася. Позиції лідера в ІНК займало ліберальне помірковане
крило, яке визначило такі цілі: захист національної промисловості, зниження
податків, створення системи банківського кредиту, розширення самоуправління та
виборного представництва.
Радикальне крило в ІНК очолював Балгангадхар
Тілак (1856—1920), який походив із родини брахмана. Він виступав за повну
ліквідацію англійського колоніального панування, але мирними засобами; був
категоричним противником соціальних реформ, закликав повернутися до
національних витоків — індуїзму. Одним із засобів боротьби він вважав бойкот
англійських товарів. Б. Тілак суворо дотримувався кастових законів,
організовував релігійні свята. За свою діяльність у 1897 р. він був засуджений
англійцями до каторжних робіт, але протести світової та індійської
громадськості змусили колонізаторів звільнити Б. Тілака.
Початок XX ст. відзначився піднесенням
національно-визвольного руху. Цьому сприяла низка чинників: організаційне
оформлення руху; зміцнення національного капіталу; організаційне оформлення
робітничого руху як самостійної сили; посилення виступів селян проти
колоніальних порядків; політика колонізаторів, зокрема віце-короля Дж. Керзона.
Останній
прийняв низку законів, які стали поштовхом до масових виступів населення:
розпустив виборний муніципалітет у Калькутті; удвічі збільшив плату за навчання
у вищих навчальних закладах; прийняв закон про поділ Бенгалії на дві
адміністративні одиниці. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу
терпіння народу та сколихнула індійське суспільство.
Головними центрами масових рухів стали Бенгалія,
Пенджаб і Бомбей. На пропозицію ІНК 16 жовтня 1905 р. в Бенгалії було проведено
й підтримано всією країною національний траур (фактично — загальнонаціональний
страйк) на знак протесту проти поділу Бенгалії. Розпочався рух «свадеші» —
бойкот англійських товарів.
В умовах загальнонаціонального піднесення ІНК
висунув гасло «свараджа» — надання Індії самоуправління в межах Британської
імперії на зразок Канади та Австралії. У 1907 р. рух «свадеші» почав
переростати в рух «сварадж». Ключовою подією
національно-визвольного руху став політичний страйк у Бомбеї в липні 1908 р.
Для придушення масових виступів населення колоніальна влада вдалася до
репресивних заходів. Ще в 1907 р. було прийнято закон про заколотників, який
забороняв мітинги й демонстрації, а в 1908 р. — закон, за яким закривалися
газети, що «підбурювали до заколоту». На підставі цього закону заарештували й
Б. Тілака, над яким було влаштовано політичний процес, що привернув до себе
увагу всієї країни.
Упередженість суддів та англійських присяжних
обурила країну. У Бомбеї розпочався загальний політичний страйк: припинили
роботу підприємства, магазини, навчальні заклади. Демонстрації та мітинги
переростали в сутички з поліцією. Бомбейський страйк, піднесення
національно-визвольного руху в країні змусили колоніальну владу піти на
поступки: збільшилася кількість виборних осіб у раді при віце-королі, у
законодавчих зборах провінцій було створено виборчу більшість. Водночас
колонізатори намагалися внести релігійний і національний розкол в індійське
суспільство. Так, вибори проводилися за куріями, що утворювалися за релігійною
та національною ознакою.
У 1911 р. віце-король скасував закон про розділ
Бенгалії та переніс свою столицю з Калькутти в Делі.
Піднесення національно-визвольного руху поставило
на порядок денний питання про вироблення програми руху. У місті Ланау в 1916 р.
відбулися з’їзди двох найбільших національних політичних організацій (ІНК та
Мусульманської ліги), на яких було вироблено програму вимог
національно-визвольного руху, зокрема таких: негайне надання Індії широкого
самоврядування; призначення індійців на командні посади в армії; розширення
митної автономії; установлення індійського контролю над фінансами.
У роки Першої світової війни в індійському
національно-визвольному русі помітною постаттю став Могандас Карамчанд Ганді
(1869—1948). Люди називали його Магатмою — великою душею. Він приїхав до Індії з Південної Африки, де набув досвіду в організації
специфічної форми національно-визвольної боротьби — «ненасильницького
неспівробітництва» з владою. Ця форма боротьби — «сатьяграха» («впертість в
істині») — була відпрацьована М. Ганді в Південній Африці під час боротьби
проти расової дискримінації індійських іммігрантів.
Основою
для вчення М. Ганді стала теорія ненасильства Л.
Толстого, ідеї мирних масових дій. Мислитель був противником насильства
та збройної боротьби. Він усвідомлював, що Індії з її кастовим, мовним,
національним, релігійним поділом слід уникати крайнощів. Теорія
«ненасильницького опору» (або громадської непокори), досвід її застосування в
подальшому набули поширення у світі.
Національно-визвольний рух в Індії на початку XX
ст. не досяг своєї мети. Для успіху боротьби ще не визріли необхідні умови: не
сформувалася соціальна сила, яка повела б за собою всі верстви індійського
суспільства, не було забезпечено достатньої підтримки з боку населення.
5. Народи
Африки під владою європейських колонізаторів. До встановлення європейського панування Африка
складалася із двох історико-географічних регіонів. Перший, розташований на
північ від пустелі Сахара й до Червоного моря, входив до зони поширення
цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської.
Після арабських завоювань тут утвердився іслам, а після розпаду халіфату
утворилося кілька арабських держав. Згодом ці держави, за винятком Марокко,
увійшли до складу Османської імперії.
В Ефіопії збереглося християнство, і в
середині XIX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором (негусом).
Загалом цей регіон із давніми традиціями державності, відносно розвиненим
господарством був одним із центрів християнської та ісламської культури.
Установлення європейського панування в Африці
відбувалося по-різному. Спроби європейців закріпитися в Північній Африці
почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання в 1830
р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було
поділено між європейськими державами. Єгипет і Судан належали Англії, Лівія —
Італії, Алжир, Туніс і Марокко — Франції. Також частину Марокко утримувала
Іспанія. Боротьба за Марокко призвела до двох гострих міжнародних криз
(1905—1906, 1911 рр.), які могли вилитись у світову війну.
Проникнення в Тропічну й Південну Африку було
повільнішим, хоча воно почалося ще в XV—XVI ст. Спочатку європейські держави
прагнули встановити контроль над работоргівлею.
До 1807 р., коли англійці заборонили работоргівлю
та стали перешкоджати їй, з Африки було вивезено 12 млн рабів. Уже перший
досвід колонізації доводив, що в Африці можна розвивати плантаційне
господарство, але проникнення вглиб гальмувалося через погані дороги та
наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків.
Однак наприкінці XIX ст. ситуація докорінно
змінилася. Європейські держави почали активно захоплювати й ділити Африканський
континент. На початку XX ст. на території Африки залишилися лише дві незалежні
держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі з Італією, і
Ліберія, заснована в XIX ст. неграми зі США, які прагнули повернутися на свою
історичну батьківщину.
Найбільші колоніальні володіння належали
Англії (30%) та Франції (34%). Крім них, колонії на Африканському континенті
мали Німеччина (Того, Камерун, Танганьїка, Намібія), Португалія (Ангола,
Мозамбік, Гвінея-Бісау), Іспанія (Західна Сахара, Екваторіальна Гвінея),
Бельгія (Конго), Італія (Лівія, Сомалі, Еритрея).
Оскільки поділ Тропічної та Південної Африки
відбувався за відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті,
він був здійснений європейськими державами довільно. Кордони колоній не
збігалися ні з етнічними межами, ні з географічними, що призвело до роз’єднання
багатьох народів.
Різниця в спрямованості колонізації зумовила
відмінності в характері визвольного руху народів Африки. У Північній Африці він
набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст.
ці вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації цих держав за
європейським зразком. Так, відбулися великі повстання в Алжирі (1871—1872 рр.),
Тунісі, Єгипті (1881 р.), Судані (було створено Махдистську державу, яка
проіснувала до 1898 р.).
У Центральній і Південній Африці опір
колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом
місцевих вождів.
З огляду
на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, вони не
становили загрози колонізаторам.
Значно відрізнявся розвиток Південної Африки. На
крайньому півдні континенту в XVII ст. голландці заснували Капську колонію.
Колоністи обробляли землю та називали себе бурами (від нід. — фермер, селянин).
Усі вони за віросповіданням були дуже набожними кальвіністами. Бури вважали
рабство таким, що не суперечить християнській моралі.
У XIX ст. Капську колонію захопили англійці, які
скасували рабство та прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності.
Тоді частина бурів вирішила переселитися на схід і північний схід. Там вони
заснували держави Наталь, Оранжеву республіку та Трансвааль. На цих територіях
було знайдено значні поклади золота, алмазів тощо. Англійці, прагнучи оволодіти
цими багатствами, розпочали війну проти бурів. Після англо-бурської війни
(1899—1902 рр.) території держав було захоплено англійцями. Особливістю війни
стало те, що тут уперше були застосовані концентраційні табори для непокірного
мирного населення. Однак опір бурів був настільки запеклим, що англійці для
збереження стабільності пішли їм на поступки. У 1910 р. колишні держави бурів було
об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС), який отримав статус домініону.
Англійська мова та африкаанс (діалект голландської)
стали офіційними, а в бурських провінціях зберігалися порядки, що виключали
небілих із політичного життя.
Створення домініону зробило бурів господарями
становища, оскільки вони складали більшість білого населення. їхній вплив
особливо зріс після Першої світової війни, коли вони продемонстрували повну
прихильність до Англії; наслідком цього стало закріплення в ПАС режиму расового
гноблення. В африканців було відібрано майже всі землі. Вони мали жити тільки
на окремих територіях та отримати дозвіл на проживання на землях білих і в
спеціально відведених місцях.
Запитання і завдання письмово в зошиті:
1. Якими були результати англійського
панування в Індії на середину XIX ст.?
2. Хто такі сипаї? Коли відбулося повстання
сипаїв в Індії?
3. Які реформи здійснили англійці в Індії
після придушення повстання сипаїв?
4. Яка організація наприкінці XIX ст. очолила
національно-визвольний рух в Індії? Коли вона була створена?
5.
Визначте основні риси економічного розвитку Індії в другій половині XIX ст.
Чому в цей період у країні відбулося збільшення сільського населення? 6.
Охарактеризуйте національно-визвольний рух в Індії наприкінці XIX — на початку
XX ст. 7. Чи можна стверджувати, що англійське панування сприяло розвитку Індії?
7. Які
країни взяли участь у колоніальному поділі Африки?
8. Коли
відбулася англо-бурська війна?
Дякую за роботу та порозуміння!
Надсилайте роботи на мої контакти! Бережіть себе та своїх близьких, миру всім!
